Середа, Алчевськ, брудне повітря, страшне занедбане місто. Кому воно потрібно, питається? - Потрібно! Усе тихо-мирно, їдемо в Луганськ. В Луганську попадаємо на матч наших друзів дніпрян (грає Зоря-Дніпро). Дніпрян зустріли біля стадіо, підійшли під сектор і отримали неприємну новину за квиток потрібно платити! Зовсім луганські Дніпро не люблять.

Постояли трошки, зібрали по 5 грн. з «рила» і зайшли на сектор і хто як міг підтримував команду з "Дніпра". На жаль додивитися матч не вдалося, адже потрібно було поспішати в Алчевськ. Діставшись до міста під конвоєм, побродили по місту в пошуках їжі. Зайшли на стадіо за 15-ть хвилин до початку матчу. Пару слів про стадіо: за відсутністю нормальних перил, довелося приклеювати банери скотчем. Про матч: здивувала кількість "сталеварів", на їх секторі до 200 чоловік.

У другому таймі київська команда отримавши прочухана від Лужного швиденько зрівняла рахунок. Запалюється фаєр, два вроцлава і декілька страбів. Сірі намагаються висмикнути винуватців урочистості, а не тут то було, ми стоїмо один за одного стіною і нічого в них не виходить. Після цього голий торс і шиза стає кращою. під кінець матчу до нашого сектора оточеного кордоном «беркуту» підходять місцеві аборигени і починається незрозуміле хизування перед гостьовим сектором і крики "до зустрічі на вокзалі". 3 неадекватних місцевих «імбецилів» в'яжуть «сірі». Але місцеві недоумки не вгамовуються і починають кидати в нас всякий непотріб. Ми намагаємося прорватися, але невдало. А далі як в казці: за спинами місцевих недоумків «виростають» друзі дніпряни в кількості до 20 чоловік і «топчуть» зухвалих містцевих. В результаті когось з дніпрян прийняли.

Матч закінчується, команда підходить дякує нам, Михалик кидає футболку! Усі задоволені, вимагаємо прийнятих дніпрян. Через хвилин 10-ть їх відпускають. Мир, дружба, вокзал. На самому вокзалі і духу алческих недоумків немає. На пероні танцюємо під вогонь стробоскопа, далі потяг, а вранці рідний Київ.