З року в рік ми спостерігаємо, як великі дядьки з великих кабінетів крок за кроком своїми інноваційними реформами вбивають футбол. Вбивають не свій футбол, який для них означає прибуток, піар, рекламні відрахування, ТВ-пули. Вони вбивають саме наш з вами футбол, такий, яким ми його полюбили в дитинстві, потрапивши вперше на стадіон. Вони знищують саме ті цінності, які дорогі нам - драйв, чоловічу безкомпромісну боротьбу, емоції, радість перемоги і гіркоту поразки. 10 додаткових суддів, м'ячі з електронними датчиками, сидячі стадіони, бабусі з хот-догами, реклама спонсорів на кожному квадратному сантиметрі. Тотальне опопсіння і комерціалізація. Що буде далі?

Далі вони забороняють гравцям проявляти свої емоції. За «некоректні» і «нетолерантні» висловлювання в інтерв'ю можуть запросто оштрафувати, за святкування забитого м'яча разом з фанатами або зняття футболки в пориві емоцій - впаяти жовту картку або видалити з поля. У їхньому розумінні гравці повинні бути такими собі ляльками-роботами, мультяшними супер-героями, на популярності яких можна заробляти бабло.

Конфронтація між вболівальниками - явище усталене і звичне в усьому світі. Більше того - невикорінне. Якими б витонченими методами не користувалися футбольні чиновники, конфронтація все одно в тій чи іншій формі буде існувати завжди. Саме це і надає футболу цей драйв і загострення пристрастей, змушує гравців рубитися на газоні до втрати пульсу за рідну емблему на грудях, гризти землю, щоб підійти після гри до трибуни за воротами із завойованим трофеєм.

Енергетика трибун передається командам. Природно, що ворожі, стосунки між вболівальниками проектуються на футбольне поле. Саме завдяки цій конфронтації і напруженням пристрастей виникають яскраві матчі, які ми називаємо принциповими, і які із задоволенням дивляться мільйони глядачів. Погляньте на суть речей глибше - саме за гостроту протистояння, спортивну злість і бойовий настрій ми і любимо футбол. У зв'язку з цим виникає логічне запитання - а що вас всіх не влаштовує? Що ви хочете викорінити? Власне те, за що ми все футбол і любимо - драйв, загострення пристрастей, енергетику?

Ситуація, роздута пресою та керівництвом ФК «Шахтар» навколо жестів Артема Мілевського в бік трибуни вболівальників з Донецька - яскрава ілюстрація пануючого в сучасному футболі абсурду. Футболісти - звичайні живі люди, яким так само як і всім властиві емоції і почуття. Можливо, що людям, які вимірюють футбол в умовних одиницях, не відома природа таких переживань, це може викликати лише глибоке співчуття по відношенню до них. Ні для кого не секрет, якими є стосунки між київськими і донецькими фанатами. Гострота і надпринциповість українського класико завжди підігрівається пресою, передматчевими висловлюваннями тренерів та власників клубів. У всій цій атмосфері знаходяться гравці команд. У цій атмосфері вони буквально воюють один з одним на полі. За цю «війну» ми і любимо такі матчі!

Забивши вирішальний м'яч у ворота принципового суперника, Артем Мілевський повівся як справжній динамівець, підтримавши ставлення фанатів своєї команди до одвічного опонента. Це футбол, це чоловіча гра! Це не балет і не театр! Він їм повинен був повітряний поцілунок надіслати в знак співчуття?! Якого біса ми повинні стримувати свої емоції після таких перемог! До слова, фанатами такі вчинки гравців вітаються, більш того - щиро цінуються. Команда і фанати - єдине ціле. Тому ми, фанати київського «Динамо», висловлюємо абсолютну підтримку Артему Мілевському, схвалюємо його дії і виступаємо категорично проти принесення вибачень вболівальникам команди «Шахтар».

Після неодноразових аналогічних жестів у бік київських трибун у виконанні псевдоукраїнця Марко Девіча, когось із донецьких бразильців, ніхто з киян не скаржився на душевні травми і глибокі образи і не виливав стільки жовчі і невдоволення в ЗМІ. Футбол - це справжня чоловіча гра. А ображатися на опущені вниз великі пальці рук - це ж не по-чоловічому. Це вже називається ханжеством.