Підготовка до мого першого євровиїзду почалась ще в кінці листопада. На одному з тих унилих виїздів, наслухавшись історій про те як хлопці пробивали Європу, була поставлена мета пробити євровиїзд. Спочатку вирішив замутити польську візу. Але запис в посольство на найближчі тижні був недоступний, черги кілометрові. За кілька днів до видачі мені закордонного паспорту я натикаюсь на новину про Словаччину, яка з січня буде видавати дворічні мультивізи навіть тим у кого "чистий" паспорт.
Отже посольства Франції та Польщі були відкладені в "довгий ящик". Вимоги до віз у Словаків були досить таки жорсткі, їм треба оригінал ваучера з готелю де вказана 100% проплата! Те саме що й в поляків, але ніяких копій, тільки оригінал, який можуть надіслати поштою. Тож на початку січня я домовився з одним з готелей, що вони мені вишлють ваучер, та надав їм проплату на тиждень проживання і почав чекати заповітний лист.
Десь в кінці січня я мав на руках вже той самий заповітний ваучер і довідку з банку про наявність коштів на поїздку. Рівно через тиждень отримавши візу, і в той же день я мав на руках всі авіаквитки. Чотири перельоти (Будапешт > Женева > Бордо > Рим > Будапешт) обійшлись всього в 130 евро! Це при тому, що квитки брались трохи меньше ніж за 2 тиждні до першого вильоту.
Дорога до Будапешту.
Нажаль ніхто крім мене з наших цей виїзд не пробивав. У когось не було паспорта, в когось можливості чи грошей. Тож весь виїзд довелось пробивати насамоті. Як на зло, самий ранній поїзд, що їде з Києва до Чопа приходить на годину пізніше, ніж відправляється собака до Словаччини. Тому вже о 4-й ранку довелось їхати до Львову, де провів пів дня і вже звідти вирушив в Чоп. Прибувши туди я останній раз "затарився" по українським цінам та пішов проходити митний контроль. Досить такі привітні митники, нічого особливого не питали, торбу толком не дивились. Пройшовши митний контроль України, сів на собаку та рушив далі. Десь на половині дороги, після проїзду держкордону поїзд зупинився посеред поля, після чого з будинку поряд вийшли поліцейські та митники Словаччини. Сірі почали нишпорити по всім можливим ничкам вагону, а митники перевірили мої документи і запитали скільки в мене грошей. Показав гроші та страховку, цього виявилось достатнім і від мене відчепились і пішли штампувати паспорта. Через хвилин 15-ть мені повернули паспорт та побажали приємної подорожі. Поїзд рушив далі.
І ось я вже я в Євро союзі. Приїхавши на станцію, пішов у приміщення вокзалу за квитками далі. На станції не було англомовних вказівників, тож довелось все шукати чисто інтуїтивно. В касира щось заглючило і він хвилин 20-ть не міг продати квитка. Згодом нарешті продав. Як раз до цього часу мій потяг подали для посадки. Прийшовши до нього я здивувався: жодного провідника, просто стоїть закритий потяг і все! Сам собі відкривай двері та сідай де хочеш. Знайшовши найкращий вагон, зайняв місце. В поїзді було дуже тепло, навіть жарко. На всякий випадок вирішив попитати про станцію де мені треба виходити, але щось вони не дуже розуміли англійську. А от по українські зрозуміли!
Вокзали в них в дуже страшному стані. Такого я навіть в нас на донбасі не бачив. Ось вже бачу свій пункт призначення, згадую карту, що це саме те місце та й пасажири почали підказувати, що це моя зупинка. Що ж, я дістався до першої пересадки!
Вийшовши на вокзал, побачив зовсім унилу картини. Якийсь напівзабитий вокзал, засипана землею колія...
Згадчуючи карту та напрямок, починаю йти. І вже бачу той самий необхідний мені міст. Так, це держкордон Словаччини! Для мене така "картина" була вперше в житті, ось наче Словаччина і тут переходиш через міст і бац, і ти вже в Угорщині.
Перейшовши через міст я побачив заповітне Sátoraljaújhely та великий знак, що це вже Угорщина! Ось вже й на вивісках і рекламах зникли слова, схожі на українські, та й форинти замість євро тепер.
Дорога до станції була приблизно 2 кілометри. Затишне місто, досить таки красиві гірські пейзажі. Народ на велосипедах їздить... Клас. Діставшись до вокзалу, побачив вже типову для України ситуацію. Вокзал дуже гарний, явно недавно ремонт робився. На коліях стоїть якийсь списаний розбитий потяг, який місцева молодь забомбила граффіті. Знайшовши до каси, кажу, що треба до Бушапешту. Касир не розгубилась, та на листку написала вартість квитка.
Квиток, приблизно 16 євро коштує. Але з виду як квиток на собаку. Дорога промайнула досить таки швидко, поїзд їхав справді швидко і вже через 4 години я був в Будапешті.
Будапешт дуже красиве місто! Гармонічно поєднані вузькі вулички та широкі проспекти, красива архітектура, розвинута інфраструктура... Мадяри молодці, видно, що там для людей стараються. Здивували ціни, вони тут не відрізняються від Києва. Місцями навіть все дешевше. В торгівельних мережах спокійно приймають картки, тож я розплачувався нею і навіть тих форинтів толком і не бачив.
В магазинах можна було придбати стандартну для виїздюка ковбасну нарізку з хлібом за ті самі гроші, що й в Києві. Також тут недорогі ресторани. Гулявши містом мене дивувала простота місцевих людей. На вулиці спокійно собі стоять столи з овочами та фруктами, а продавець сидить десь в середині магазину. Також в місті дуже багато велопарковок і велодоріжок. Багато людей ними їздить, що дуже радує. Реально відчувалось, що ти в Європі. Коли ж вже й ми так заживемо?
Прогулявшись містом до вечора, я поїхав до аеропорту, де мав заночувати. Знайшовши місце потепліше ще й з розеткою поруч, одразу там і влаштувався. Та ще й безкоштовний WiFi знайшовся, тож я одразу поліз до інтернету ділитись враженнями та читати, що ж там в Україні робиться. Ніч промайнула дуже швидко, навіть поспати трохи вдалось. І ось я вже готувався до першого в житті польоту... а далі була швейцарська Женева. Але про неї читайте в наступній частині звіту ;)
